Viperidae Crotalus
Такий він весь тонкий, голубокровий, інтелектуальній, лінивий і йобнутий (с)
Державні змагання Українців на Далекому Сході в 1917-1920 рр.

Земельний голод на Великій Україні в XIX ст. викликав сильний емігрантський рух українців до майже всіх частин колишньої російської імперії. Внаслідок цього живе сьогодні поза суцільною українською етнографічною територією в СРСР майже З мільйони українців вже за урядовими даними, які, вочевидь, є неточними і не на нашу користь. Без сумніву, також багато наших поселенців серед росіян винародовилося; доводилося не раз серед російських солдатів під час світової війни зустрічати росіян з надволжанських губерній, які не вміли по-українськи, одначе говорили, що їхні предки прийшли з України.

Улюбленим місцем еміграції придніпрянських українців стало азійське узбережжя Тихого океану, Амурська область та Усурійсько-Приморський край, названі нашими поселенцями "Зеленим Клином". Перші українські поселенці прибули сюди на початку 1-ї половини XIX ст. Від того часу українське селянство щоразу більшими масами мандрує на Далекий Схід; згодом з 90-х рр. під час будівництва сибірської та маньчжурської залізниць почали поселятися тут не лише селяни, а й міські шари, зокрема крамарі та урядовці.

"Завдяки працьовитості й культурності українського емігранта, — писало київське "Відродження" за 30 травня 1918 р. (№ 50) — його витривалості та здібності пристосуватись до всяких кліматів, "Зелений Клин" дуже скоро засіявся білими мазаними хатками й вишневими садками. Український селянин неначе пересадив свою рідну Полтавщину й Київщину далеко на чужину, яка, завдяки його праці, стала тепер для нього рідною землею, зі злиденного бідолахи на рідній землі він тепер став заможним, економічно сильним елементом, значно сильнішим за ті племена й народи, серед яких він осів".

Далекосхідна територія, заселена українцями, значно більша за Україну. Українські поселенці поселилися тут в Амурщині, Приморщині з Усурійським краєм, Забайкальщині та в "смузі відчуження" маньчжурської залізниці. Тут постали вже досить великі міста, які відіграють визначну роль у східноазійській торгівлі — такі, як Микольськ-Усурійськ, Владивосток і Миколаївське на Приморщині, Хабаровське й Благовіщенське в Амурщині. Чита на Забайкальщині та Харбін у маньчжурській "смузі відчуження". Цей великий край відзначається незвичайними природними багатствами, досі ще не використаними. Українців живе тут понад 1,500.000 і становлять вони 80 відсотків цілої людності краю. Очевидно, урядовий перепис з 1926 р. значно зменшує кількість українців на користь росіян і подає кількість перших тільки 315,203, а останніх аж 1,175.915.

Будування української держави над Дніпром знайшло відгомін серед українських поселенців у всіх закутках колишньої царської імперії. Звідти, де умови їхнього побуту були лихі, як-от у Пензенській, Саратовській та Симбірській губерніях і в Туркестані, поверталися переселенці на Україну, сподіваючись отримати тут землю під час проведення українським урядом земельної реформи. В той час у деяких українських колоніях постають укр. організації для оборони своїх національних інтересів, як-от сибірська "Центральна Рада" в Омську, українські "Ради" в Красноярську в Сибіру та Самарі над Волгою, українська громада в Ташкенті (Туркестан).

Намагаючись вибороти собі рівноправне становище з іншими народностями та щонайменше рідну українську школу, як у Ново-Миколаївську Томської губернії в Сибіру, українські поселенці зверталися не раз по допомогу до українського уряду. Наші поселенці на Самарщині, які організувалися вже на початку революції, вислали в 1918 р. делегацію від імені 360.000 тамтешніх українців до гетьмана з проханням допомоги й захисту їх інтересів та призначення їм українського консула. З подібним проханням з'явилася до міністра Д. Дорошенка делегація від українців Томська та Новомиколаївська в Сибіру. До українського уряду в Києві звертаються українські поселенці на Далекому Сході, серед яких бачимо вже справжній державницький рух.

Про державні змагання українців на Далекому Сході інформує нас коротенький нарис М. Л-ка: "Українство на Далекому Сході", вістки київського "Відродження" за 1918 р. (№/№ 50-52), повторені згодом львівським "Українським Словом" (№/№ 123 і 134 за 1918 р.) та віденським "Вісником політики, літератури й життя" (№ 24 за 1918 р.), і нарешті владивостоцьке "Щире Слово", якого тільки 2 випуски (2 і 4 за 1920 р.) є в "Бібліотеці Наук. Т-ва ім. Шевченка" у Львові.

Вже в перших початках революції 1917 р. заснували владивостоцькі українці свою "Громаду", що стихійно об'єднала все українство в клубі "Українська Хата". Слідом за нею постали українські "Громади" у Благовіщенському, Свободньому, Хабаровському, Харбіні та Микольську-Усурійському. Реагуючи на звістки про події в Україні та на поведінку далекосхіднього крайового уряду, у Владивостоці скликано 11 червня 1917 р. 1-й Український Далекосхідній З'їзд у Микольську-Усурійському.

На цьому З'їзді з'явилися представники понад 20 громадських і військових організацій. З'їзд ухвалив домагатися української національно-територіальної автономії та утворення при російському уряді міністерства українських справ. Крім того, ухвалено низку резолюцій в культурно-просвітних, організаційних і військових справах. Гостро виступив З'їзд проти владивостоцького крайового уряду через перешкоди з його боку в українізації війська, та вислав телеграми з протестами до київської Центральної Ради, російського Тимчасового Уряду та місцевої крайової влади.

На цьому З'їзді, головою якого був А. Романюк, обрано Далекосхідній Тимчасовий Виконавчий Комітет у складі: О. Ступака, П. Василенка, Прокопця, І. Ігнатенка і Онисії Попович. Цей комітет мав вирішувати поточні справи та скликати незабаром 2-й З'їзд.

На другий З'їзд, що відбувся в Хабаровську 7 січня 1918 р., прибуло багато селян, що цікавилися справою переселення на Україну. Це були ті селяни, які або оселилися на неродючій чи взагалі непридатній для хліборобства землі, або сумували за рідним краєм. Тому й обговорювано на цьому З'їзд справу переселення до України та різні сільськогосподарські справи. Для зв'язку з Україною і захисту інтересів місцевих селян, що бажали повернутися туди, З'їзд ухвалив послати своїх делегатів до Києва. Зрештою обрано й новий Тимчасовий Комітет, до якого ввійшли: Гордій Мелашич, Гаврило Кириченко-Могила і Я. Кушнаренко.

Тим часом більшовики, що повалили російський Тимчасовий Уряд Керенського, захопили владу в Сибіру і намагалися вчинити це й на Зеленому Клині, влаштувавши різанину в Благовіщенському. Однак їм це не вдалося. Це дало змогу ген. Хорватові, який визнавав себе українцем, організувати в Харбіні українські протибільшовицькі військові частини. Під захистом свого національного війська могла розвивати свою діяльність заснована в Харбіні 17 грудня 1917 р. українська "Маньчжурська Окружна Рада", що видавала свій офіціальний "Вісник" і засновувала українські школи в краї.

Завдяки відділам ген. Хорвата більшовицькі сили на Зеленому Клині зменшилися, і українці могли скликати до Хабаровського третій З'їзд, який відбувся 7-12 квітня 1918 р. під проводом голови владивостоцької "Просвіти" Юрія Мови. На цей З'їзд прибуло до 80-ти представників, з яких до 50 осіб були селяни, а решта — міська працююча інтелігенція та залізничники. Українські селяни виступили різко проти руйнівного господарювання радянського уряду на Далекому Сході; тому З'їзд вирішив звернутися до українського уряду в Києві, щоб він вимагав від російського уряду визнання Зеленого Клину частиною України на основі самовизначення народу, що за чисельністю (80% всього населення) має тут перевагу.

Крім того, визначена на цьому З'їзді окрема комісія під головуванням Федора Стешка розглянула докладно справу переселення, що дуже цікавила селян. Для стабільнішого організаційного зв'язку ухвалено закласти по округах скрізь одноманітні окружні ради, а по селах — ради сільських громад. Представники поодиноких округів мали періодично з'їжджатися на наради в українських справах Далекого Сходу, утворюючи таким чином Крайову Раду. Виконавчим органом цієї Крайової Ради мав бути Секретаріат Крайової Ради, до якого обрано: Гордія Мелашича, Івана Гадзамана й В'ячеслава Яременка-Заболотного. З'їзд закінчився прилюдною доповіддю у великому театрі Ю. Мови про історію України та українською виставою.

Українська "Маньчжурська Окружна Рада", що під захистом ген. Хорвата могла без жодних перешкод реалізувати свої плани, вирішила вислати свою делегацію до українського уряду в Києві. Очолити цю делегацію було доручено голові "Маньчжурської Окр. Ради" Петрові Твердовському, який перед від'їздом провів нараду з ген. Хорватом. Той просив передати укр. урядові, що як він, так, на його думку, і кн. Курдашев, колишній посол російського уряду в Пекіні, будуть по змозі своїх сил працювати за вказівками українського уряду.

В порозумінні з Києвом ген. Хорват планував вигнати більшовиків із Зеленого Клину геть аж за Байкальське озеро. Не маючи звісток від українського уряду, стримувався, щоб його наступу на більшовиків не використали колишні царські союзники, відділи яких були у Владивостоці й могли в будь-який час втрутитися до цієї справи.

Делегація "Маньчжурської Окружної Ради" прибула до Києва наприкінці травня 1918 р. Приїхавши, Твердовський відвідав голову міністерства закордонних справ Дмитра Дорошенка та подав доповідь про становище на Далекому Сході. При цьому він подав від імені "Маньчж. Окр. Ради" наступні прохання:
1. Вимагати від російського уряду визнати далекосхідній Зелений Клин частиною України.
2. Негайно відкликати з Зеленого Клину всі озброєні російські частини і передати всю зброю, яка там є, українській владі.
3. Призначити українського старосту на весь край, зараховуючи сюди і "смугу відчуження" маньчжурської залізниці.
4. Призначити військового начальника в краї за винятком Маньчжурії.
5. Призначити начальника Заамурської округи, який там був і раніше (Маньчжурія).
6. Тимчасово залишити всю владу, яка там була до більшовиків, до того часу, доки буде розпорядження від українського уряду.
7. Утворити при міністерстві в Києві спеціальний відділ у справах Зеленого Клину.
8. Дозволити організувати своє власне військо.
9. До Харбіну, як міжнародного міста, призначити українського консула.

Подаючи ці домагання, Твердовський просив "якомога скоріше їх вирішити і дати змогу переслати їх по належності".

Згадуючи про приїзд далекосхідної делегації, київське "Відродження" писало (30 травня 1919 р.): "Про вагу східноазійського питання для України говорити багато не приходиться. Поминувши вже економічні вигоди, які зв'язані з приєднанням Зеленого Клину до Української Держави, обов'язком нашого уряду є взяти під опіку цей дужий і енергійний люд, який хоч за десятки тисяч верст відірвався від рідного пня з приводу того, що рідна земля була для нього не матір'ю, а мачухою, все ж таки не позбавився звязку з Наддніпрянщиною і радується її втіхами й боліє її болями.
Тому то наша мирова делегація повинна на правильну розвязку східноазійського питання звернути дуже пильну увагу і приєднання Зеленого Клину до України поставити як conditio sine qua non підписання мирового договору з Московщиною.
Певна річ, що ми почуємо закид, що українська держава має імперіялістнчні апетити. Одначе той закид не має підстав. Прилучення цього домагається сама людність Зеленого Клину, яка в майбутності хоче до себе стягнути лишок українського земельного пролетаріяту для скріплення національних позицій.
Делегати Зеленого Клину тут у Київі. Тут також відбуваються мирові переговори. На нашу думку одного з делегатів можна би включити в українську мирову делегацію".

Така була великоукраїнська громадська думка щодо Зеленого Клину. Одначе стан українсько-російських мирових переговорів був такий, що навіть не розглядалася на порядку денному справа Далекого Сходу. Українська мирова делегація була змушена захищатися від претензій більшовицької Росії на деякі північні області української національної території, Криму, ба навіть деякі частини Харківщини та Катеринославщини, аж доки остаточно 7 жовтня 1918 р. більшовики, які тільки чекали на відповідну ситуації, зовсім зірвали переговори з Україною. Єдине, що український уряд міг зробити для своїх далекосхідних братів, це було призначення Петра Твердовського українським консулом до Харбіну.

Після повернення Твердовського до Харбіну становище на Далекому Сході було дуже складне. Це був час, коли чехи почали боротьбу з більшовиками, і влада в Сибіру опинилася в руках уряду на чолі з Вологодським. Вологодський і командування чехословацьких легіонів дали дозвіл Твердовському на утворення на Далекому Сході й Сибірі українського війська з місцевих українців. Однак незабаром праві російські кола, що захопили владу на Сибіру та Далекому Сході, почали цьому перешкоджати, а згодом забороняти.

Після повалення радянської влади на Далекому Сході чеськими військами (29 червня 1918 р.) владу на Амурщині захопив російський есер Алексєєвський. Він тут-таки наказав арештувати всіх активних українців, припинив діяльність Окружної Ради і заборонив українцям проводити будь-яку громадську працю. Однак ці перешкоди не притиснули український національний рух. На 24 жовтня Юрій Мова скликав до Владивостоку 1-й Укр. Далекосхідний Надзвичайний З'їзд. Очолював його Микола Новицький, його заступниками були Федір Стешко і Федір Тоцький, писарями — Дмитро Боровик та Степан Кукуруза.

Склад представників на цьому З'їзді був досить непропорційний; майже не було представників з сіл, зовсім не було представників від Забайкалля, а з Приморщини, за винятком Владивостока, прибуло дуже мало представників. Зате з Маньчжурії прибуло так багато представників, що було їх більше третини всіх учасників. Крім того, консул Твердовський запросив на цей З'їзд двох представників далекосхідного козацтва.

На цьому З'їзді вперше намічено конкретний план у справі кооперації на Зеленому Клині, в якій попередні З'їзди обмежувалися тільки побажаннями. Вироблено також нарис конституції українства Далекого Сходу. З'їзд звернувся з декларацією до народів світу з домаганням визнати самостійність України, народ якої має сам порядкувати своїм життям. Ця декларація була надрукована англійською, французькою, російською та українською мовами і розіслана до всіх представників інших держав, до українського уряду та українських далекосхідних і американських організацій. Також цей З'їзд доповнив Секретаріат Крайової Ради вибором нових членів: Юрія Мови, Федора Стешка, Йоакинфа Осипенка, Антона Родіонова та Якова Ситницького, який однак відмовився.

Не оминув 1-й З'їзд і справи організації українського війська, утворення якого ухвалено домагатися від тогочасного сибірського уряду. Користуючися приїздом до Владивостока представника коаліції ген. Жанена, Секретаріат звернувся до нього з домаганням, щоб коаліція погодилася на утворення українського далекосхідного війська, і щоб він підтримав цю справу перед сибірською директорією в Омську. Жанен мав обіцяти спершу своє посередництво в цій справі; одначе коли в Омську Колчак домігся державного перевороту, усуваючи директорію та проголошуючи свою диктатуру, Жанен виїхав з Владивостока туди, ухилившись від виконання цієї справи.

Виконуючи постанови З'їзду, Секретаріат звернувся до уповноваженого омського уряду на Далекому Сході з домаганням державної підмоги на культурно-освітні потреби українського населення, але без успіху. Треба було проводити культурно-освітну роботу власними невеликими фондами, які складалися з пожертв громади.

Незважаючи на великі труднощі, організаційна робота Секретаріату Україн. Далекосхідної Крайової Ради та окружних Рад просувалася вперед. Окрім вже існуючих від початку 1918 р. окружних Рад у Владивостоці, Хабаровському та Микольську-Усурійському (від травня 1918 р.), постають у листопаді нові Окр. Ради у Свободньому, Імані та Миколаївському. Почали функціонувати кооперативи в Маньчжурії, відкрилася знову українська школа у Владивостоці коштом місцевої "Просвіти", закладалися нові гуртки та громади по селах.

Не занедбано і справу утворення українського війська. У цій справі раз у раз надходили до Секретаріату домагання окремих людей, організацій, і навіть Окружних Рад. Консул П. Твердовський домагався, щоб Секретаріат, якщо не може сам здобути згоди омського уряду на формування українських військових частин, уповноважив якого-небудь впливового в омських урядових колах українця організувати військо під своїм контролем. Як на відповідного до цього становище Твердовський вказав на ген. Хрещатицького, українця за походженням. Той у порозумінні з Твердовським почав формувати з добровольців українські відділи на станції Ехо, однак згодом після наказу з Омська надіслав до Секретаріату заяву, що він зрікається свого уповноваження і радить українцям облишити цю справу і вступати до російського війська. Через це спроби організації українського війська скінчилися в той час безуспішно.

Наприкінці 1918 року вперше зібралася Крайова Рада, в якій брали участь представники тільки іманської, маньчжурської та владивостоцької округ. На своїх засіданнях Кр. Рада обговорювала військові та економічні справи. Крайова Рада вирішила заснувати український "Крайовий Позичковий Кооператив" (банк) і, користуючись прихильністю до українства ген. Іванова-Ринова, якого омський уряд призначив командуючим усім далекосхідним військом, доручила Генералові Вериго організувати "Вільне Козацтво". Та праві російські кола почали інтригувати щодо Іванова-Ринова за його прихильність до "мазепинства" перед омським урядом, який і відкликав генерала з Далекого Сходу. Його наступник, ген. Хорват, звелів розформувати український курінь "Вільного Козацтва" у Владивостоці.

Тим часом наприкінці травня 1919 р. Крайова Рада зібралася на свою другу сесію, на яку прибули також представники з Забайкалля. Оскільки російський сибірський уряд почав переслідування українського консула П. Твердовського, Крайова Рада запротестувала проти цих замахів на нього. Також ухвалила конституцію для Українців Далекого Сходу та вирішила вести далі справу організації війська. Незважаючи на розпорядження ген. Хорвата, керуючись волею української громади, владивостоцький український курінь не розходився. Комендант фортеці боявся розганяти його силою, гадаючи, що в куріні є зброя, яка може повести справу у зовсім небажаний для нього бік.

Дізнавшись докладно про стан озброєння куреня, російська охранка "Воєнний Контроль" почала свою роботу у Владивостоці. Наприкінці червня вона провела обшук в осередку "Просвіти" 20 червня, заарештувала голову Секретаріату та консула і розігнала український козацький курінь. Під час цих обшуків було вилучено документацію "Крайового Кооперативу", через що його праця припинилася.

Серед цих переслідувань припинилася праця Владивостоцької та ще деяких Окружних Рад. Ті, що залишилися, через переляк серед громади ледь животіли. Українські діячі були змушені залишити Владивосток і переховуватися по довколишніх селах. Переслідуванням українців керував ґен. Розанов.

Та 31 січня 1920 р. місцеві революційні елементи за згодою чужинців і за живої співучасті козаків з колишнього українського куреня зробили переворот. Розанов утік, і крайову владу перебрало земство. Тоді під проводом Ф. Стешка організувався український "Революційний Штаб" і почала формуватися українська військова частина. Також у Хабаровському постав "Революційний Комітет" під проводом колишнього члена Секретаріату В'ячеслава Яременка, і місцева громада почала домагатися від влади утворення українських військових частин. З великим ентузіазмом зустріла громада заклик Свободненської Окружної Ради, щоб українці з'єдналися у свої українські частини. У відповідь на цей заклик до Свободнього прибув партизанський загін з українським прапором.

Одначе й нова російська влада в краї поставилася вороже до українства. Влада міста Свободнього зачинила Свободненську Окружну Раду, забрала майно українського кооперативу "Хлібороб" і провела арешти та розстріли місцевих українців. Щастям для останніх було те, що серед росіян при владі не було згоди: благовіщенська влада заарештувала свободненську та передала її до суду.

Серед цього хаосу виступили японці, і, обстрілюючи 3-5 квітня приморські околиці, змусили місцеву владу зобов'язатися не тримати війська ближче 30-ти верств від залізниці та по всіх великих містах Приморщини. Ця угода японців з місцевою владою перешкодила також справі організації українського далекосхідного війська. Не відбувся також і 5-й Український Далекосхідний З'їзд, який передбачався відозвою Секретаріату Української Далекосхідної Ради з 15 березня по 20 квітня 1920 р. у Владивостоці.

В боротьбі з ворожо настроєними до українства правими та лівими російськими елементами, які нещадно нищили всі українські культурні та економічні здобутки на Зеленому Клині, виснажувалися сили українців, серед яких була незначна кількість працівників, щиро відданих національній справі. Під кінець 1920 р. зібралася ще 3-я Сесія Крайової Ради у Владивостоці щодо виборів до Установчих Зборів Далекого Сходу, які скликав до Чити отаман Семенов у порозумінні з місцевою Укр. Окружною Радою. Оскільки уряд у Читі не дав жодної відповіді українському Секретаріатові, останній звелів укр. громаді ухилитися від виборів. Тільки на Амурщині у Свободненській і Хабаровській округах українці, незважаючи на це, взяли участь у виборах та обрали одного представника (Лукіяна Глибоцького зі Свободненщини).

Після ліквідації протибільшовицьких партизанських відділів на Далекому Сході радянська влада придавила весь цей живий національний рух українського Зеленого Клину, який об'єднував також поселенців сусідніх країн Маньчжурії, Забайкалля, і навіть Камчатки (Окружна Рада в Петропавловському). Втрималися досі лише українські культурні установи у смузі китайсько-східної залізниці, взятої в оренду китайцями, а саме в Харбіні. Тут ще плине вільно українське національне життя, однак вже не з таким розгоном, як у 1917-1920 рр.

М. Андрусяк

Літопис Червоної Калини. — № 4. — Квітень 1932 р. — С. 5-9.



Культурницьке українство|Файно

@темы: Історія, Цікаве, Краєзнавство, Зелений Клин, Етнографія, Далекий Схід, Україна