12:51 

Viperidae Crotalus
Такий він весь тонкий, голубокровий, інтелектуальній, лінивий і йобнутий (с)
Про трагедію таланту в СРСР

Один із моїх дідусів міг стати відомим художником...

Родинна історія, яких є мільйони, про трагедію талановитої людини в СРСР, але від того ще більш болюча, бо невблаганно підтверджує істину про неможливість вільної творчості людини в тоталітарній країні.

Як багато хто із сучасних українців, народжених за часів колишнього СРСР, я, на превеликий жаль, не знаю свого родоводу далі, аніж до прадідуся та прабабусі. Більше мені вдалося дізнатися про свій родовід по лінії моєї матері, а по батьковій знаю та пам’ятаю лише бабусю.

Неначе рідкісні перлини, намагаюся виловлювати з своєї пам’яті дитячі спогади, фрагменти розповідей моїх рідних та інших старших людей про минуле та якимось чином упорядкувати їх на письмі, бо відчуваю моральний обов’язок перед пам’яттю своїх предків і вважаю за необхідне поділитися цими спогадами зі своїми дітьми й усіма, кому небайдужа історія кожної української родини, як часточка спільної історії українського народу.

Так сталося, що я не застала в живих жодного свого дідуся, і впродовж життя відчувала брак від цього.

Моя бабуся по матері Федь (у дівоцтві Купрієць) Анастасія Микитівна (16 жовтня 1912 р. — 7 листопада 1994 р.) народилася та прожила все життя в селі Євминка — нині це Козелецький район Чернігівської області.

Бабуся навчалася в першому й другому класах церковно-приходської школи, доки не розгорілися трагічні та звитяжні для історії України події першої чверті XX століття.

У час, коли Україна перебувала у вирі визвольних змагань, діяльність школи то припинялася, то відновлювалася — зрештою, 1922 року більшовики зруйнували церкву, а до радянської школи, де вчителів змушували казати дітям, що Бога нема, — батько бабусі ходити заборонив.

Треба сказати, що навіть з такою, за сучасними мірками початковою освітою, бабуся добре читала і рахувала, досить грамотно писала, знала напам’ять безліч псалмів, пісень, оповідок та приказок, тобто була активним носієм тієї споконвічної народної мудрості, яку не здатна замінити жодна освіта.

Бабуся Настя мала вісім братів і сестер, але тільки брат Антон, сестри Наталка та Віра разом із нею дожили до старості. Один братик помер маленьким, брат Григорій загинув під час війни, а інший брат Федір помер молодим від запалення легенів.

Характерно, що всі діти, які в сім’ї були молодшими за неї, називали її нянею, бо ще з чотири-п’ятирічного віку вона мусила не тільки займатися господарством, доки батьки і старші діти були в полі, але й доглядати за меншими дітьми. Отже, її день, як і в усіх дорослих у селі, окрім зимових місяців, починався на світанку удосвіта й закінчувався після заходу сонця. Як розповідала сама бабуся, вона була такою жадібною до роботи, що сусіди казали її батькові: «Микитко, ти Настю насвари, бо вона жне й тягає такі мішки з травою для худоби, що удвічі більші за неї, ще надірветься!»

Інколи, хоч минуло багато літ відтоді, як брат помер, бабуся з сумом і жалем розповідала історію життя свого брата Купрійця Федора Микитовича (1919—1946 рр.), котрого в дитинстві вдарила кобила, коли він близько підійшов до неї, і він на все життя залишився горбатим. Проте це каліцтво не завадило йому ще змалечку зацікавлено розвивати дар художника, яким він був обдарований навдивовижу. Досить сказати, що малювати він почав раніше, аніж читати й писати...

Був такий випадок. Федір мав десь шість років, його захоплення малюванням зростало з кожним малюнком, що їх він малював, де тільки міг: на стінах, скрині, лавках, клаптиках газет та обгортковому папері...

Та незабаром перед Федором постало питання, де взяти грошей на новий папір і фарби, адже всі ці речі були тоді дуже дорогі. Недовго думаючи, він намалював п’ятикарбованцеву купюру настільки вправно, що навіть місцевий єврей — господар сільської лавки не зміг одразу розпізнати підробку. Зрештою, коли обман відкрився, за словами бабусі, батько дав Федькові таких «чортів» (прочухана), що той цю батькову науку запам’ятав на все життя.

Сучасним підліткам, яким доступні різноманітні електронні гаджети і які скаржаться на те, як їм важко вчитися, варто частіше нагадувати про те, що ще до 60-х років XX століття більшість українських селянських дітей здобувала освіту, читаючи книжки вдома при тьмяному світлі каганців, пишучи на клаптиках старих газет та будь-якому папері, який найкмітливіші могли отримати за виконання дрібних доручень від продавця сільмагу.

Закінчивши сім класів школи, Федір продовжував марити малюванням і хотів учитися на художника в інституті. Але то вже були часи небувалого сталінського терору проти українського селянства, коли селян через розкуркулення й Голодомор загнали до колгоспів і, забравши паспорти, зробили їх безправними рабами.

Як ми вже знаємо з відкритих за останні десятиліття архівних та інших джерел, разом із терором, по всій країні — СРСР паралельно проводилася масована цинічна пропаганда, суть якої зводилася до переконання громадян у тому, що жорстокі «перегиби» на місцях — то лише «произвол и вредительство» з боку місцевих чиновників, які невірно трактують «мудру та справедливу» політику «вєликава» Сталіна.

У суспільстві побутувала думка, що коли Сталіну стане відомо про місцеве «самоуправство», то він одразу покарає винних і наведе лад. Отож, перебуваючи під впливом цієї пропаганди, наш Федір написав листа Сталіну і надіслав його в Москву зі своїми малюнками та проханням дозволити отримати паспорт та виїхати із села на подальше навчання в художньому інституті.

І сталося «диво» — з Москви прийшло «височайше дозволєниє» місцевим чинушам відпустити хлопця вчитися.

Але в чому була цинічна підступність цього «благодіяння»? Інвалідові з дитинства, котрий мав великі проблеми зі здоров’ям, бо через горб навіть не міг спати на звичайному ліжку, — дають дозвіл навчатися не в Києві, який розташований за 50 кілометрів від села Євминка, звідки він міг привезти хоч які-небудь харчі та отримати мінімальну допомогу від родини. Щоб здійснити свою мрію про малювання, Федір мусить їхати за сотні кілометрів від рідного села — до Одеси. Та навіть ці обставини не затьмарюють його щастя, і він їде до Одеси, де без проблем вступає до Одеського художнього інституту.

Проте його радість, як і навчання, тривають недовго. Починається війна Німеччини проти СРСР. Тільки одному Богу відомо, як він витримав страшні воєнні роки поневірянь, не маючи змоги повернутися додому, позбавлений засобів до існування, не знаючи, чи живі його рідні.

І ось по закінченні війни Федір намагається в будь-який спосіб дістатися рідного села. Грошей, щоб купити квиток на поїзд, він не має, отож добирається перекладними, подекуди йде пішки. Врешті-решт, пізньої осені 1945 року він дістався рідної домівки — знесилений, обдертий, взутий лише в онучі, перев’язані мотузкою. Виснажений організм не міг опиратися застуді, яка переросла в запалення легенів, через яке невдовзі, на початку 1946 року він і помер...

Ось так бабусина сім’я та Україна втратили ще одного зі своїх талановитих синів, котрий навіть у тодішній людиноненависницькій системі прагнув робити те, що він умів і любив — творити красу для людей...

З повагою та любов’ю
Світлана МИХАЛЮК, історик, юрист, магістр державного управління, Київ



Культурницьке українство

@темы: Україна, СРСР, Культура, Біографія, Історія

Комментирование для вас недоступно.
Для того, чтобы получить возможность комментировать, авторизуйтесь:
 
РегистрацияЗабыли пароль?

Україна

главная