12:32 

Viperidae Crotalus
Такий він весь тонкий, голубокровий, інтелектуальній, лінивий і йобнутий (с)
Непомітно для української громадськості на свято Покрови минув 120-річний ювілей від народження Харитини (Тіни) Пекарчук — героїчної жінки, що пройшла зі зброєю в руках весь період Визвольних змагань 1917-1921 рр. у лавах Армії УНР.

Полячка за кров'ю, українка за вибором, Тіна Ізбицька народилася 14 жовтня 1894 року в Сімферополі. Її дід по матері, Скальський, був польським повстанцем; напевно, від нього вона успадкувала своє завзяття. Пізніше у спогадах вона писала: "Я його внучка-гайдамачка".

Окрім величезних садів довкола Сімферополя, родина Ізбицьких мала багато землі в Україні; для обробки земельних угідь у Криму наймалися "на строк" хлопці й дівчата аж з Полтавщини. Аж у Крим вони приносили свою, хоч і убогу, а справжню українську одежу, свою чудову мову, а в час роботи й відпочинку, при світлі місяця, по татарських аулах і передмістях лунали їхні незрівняні пісні. Маленька Тіна бувала серед них, спостерігала їх, і вже підлітком відчула що вона частина цього народу, полюбила мову й пісні його — створила в собі ґрунт, на якому незабаром виросла її національна свідомість і глибокий патріотизм.

Ще дитиною Тіна страшенно любила, коли хлопці та дівчата співали українські пісні – у той час вона забувала геть про все, навіть про їжу та солодощі. Пізніше дівчина захопилась українським театром, не пропускаючи жодної вистави — попри те, що відвідування їх суворо заборонялося вчителями гімназії, де вона навчалася, та батьками. Коли Тіні випадково потрапив до рук "Кобзар" Шевченка, вона вивчала його вірші й наважилася читати їх подругам у школі.

У 1915 році Тіна стала однією з засновниць "Просвіти" в Сімферополі.

У 1917 році її захопила революційна стихія. На той час у Сімферополі стояли три запасні полки, з якими активно взаємодіяла міська українська громада; зокрема за їхню українізацію взялася сімферопольська "Просвіта". Це й пов’язало молоду Харитину з військовим життям. Коли український маршовий батальйон вирушав на материк у 1917 році, Тіна приєдналася до нього як рядова.

Харитина Пекарчук народилася 14 жовтня 1894 року, на козацьке свято Покрови, в Сімферополі.

Походила зі зрусифікованої польської родини (дівоче прізвище — Ізбицька), проте її дід по матері, Скальський, був польським повстанцем; напевно, від нього вона успадкувала своє завзяття. Пізніше у спогадах вона писала: "Я з крові й кості полька. Мій дід був польським повстанцем, а я його внучка-гайдамачка".

Батьки, Антон і Марія, мали велику земельну посілість, були вельми заможними. Батько помер рано. Окрім величезних садів довкола Сімферополя, родина мала багато землі в Україні; для обробки земельних угідь у Криму наймалися "на строк" від Зелених Свят до Покрови, чи аж до св. Михайла, хлопці й дівчата аж з Полтавщини, що, маючи вдома мало землі, примушені були цілими ватагами, одразу після Великодня, іти пішки шукати праці по великих поміщицьких маєтках Катеринославщини й Таврії, добиралися й до Криму, аж до самого узбережжя Чорного моря. Аж туди вони приносили свою, хоч і убогу, а справжню українську одежу, свою чудову мову, а в час роботи й відпочинку, при світлі місяця, по татарських аулах і передмістях, лунали їхні незрівняні пісні. Маленька Тіна бувала серед них, спостерігала їх, і вже підлітком, відчула що вона частина цього народу, полюбила мову й пісні його — створила в собі ґрунт, на якому незабаром виросла її національна свідомість і глибокий патріотизм.

Ще дитиною Тіна страшенно любила, коли дівчата й хлопці співали українські пісні – у той час вона забувала геть про все, навіть про їжу та солодощі. Пізніше дівчина захопилась українським театром, не пропускаючи жодної вистави — попри те, що відвідування їх суворо заборонялося вчителями гімназії, де вона навчалася, та батьками. Зрештою навчанню настав край: коли Тіні випадково потрапив до рук "Кобзар" Шевченка, вона вивчала його вірші й наважилася читати їх подругам у школі.

У 1915 році в Сімферополі дівчина випадково зустрілася зі свідомим українцем із Полтавщини. В своїх спогадах вона називає його паном П. Б. Він дав їй багато українських книжок. Одразу після Лютневої революції 1917 року пан П. Б. із дружиною, Харитиною і ще кількома особами заснували сімферопольську "Просвіту". Праця на українській ниві була нелегкою, бо інтелігенція українська, особливо старшого віку, "боялася виявити себе, щоб, не дай Боже, москалі не повикидали їх із праці". Попри перешкоди, "Просвіта" організувала український хор та аматорський гурток, влаштовувала літературні вечори. Разом із кримськими татарами видавали газету (кримськотатарський комітет очолював доктор права Абдул Сайдамет). "Треба підкреслити, – зазначала Харитина Пекарчук, – що співпраця з татарами була якнайкраща".

У 1917 році її захопила революційна стихія. На той час у Сімферополі стояли три запасні полки, з якими активно взаємодіяла міська українська громада; зокрема за їхню українізацію взялася сімферопольська "Просвіта". Це й пов’язало молоду Харитину з військовим життям.

Вже 17 травня 1917 року, декілька тисяч солдатів з українськими прапорами маршували по головних вулицях Симферополя, а за ними слідом їхало декілька гарб-возів з хлопцями та дівчатами. А коли український маршовий батальйон вирушав на материк у 1917 році, Тіна приєдналася до нього як рядова, разом з товаришами по зброї пройшовши всі етапи визвольних змагань.

1918 року Тіну викликали телеграмою додому, бо була важко хвора її мама. В Симферополі в той час стався большевицький переворот і Тіна мусіла втікати звідти. В Кременчуці вона потрапила до рук більшовиків, які намагалися витягти з неї будь-яку інформацію. Щоночі її викликали на допит і вимагали видати українців, яких знала в Сімферополі. Ставили під стінку в підвалі і гатили з пістолетів, імітуючи розстріл. В одну з ночей, коли її знову мали ставити під стінку, в місто увійшли союзні німецькі війська, котрі звільнили всіх політичних арештантів.

У добу Української Держави Харитина працювала в Єлисаветграді друкаркою в повітовій комендатурі та Союзі кооперативів. Присягу на вірність гетьману скласти не захотіла. Пізніше вона приєдналася до новосформованого полку, де отримала посаду старшини для доручень. Під час повстання в листопаді 1918 року пішла до полку імені Івана Богуна, який сформували галичани та наддніпрянці. В ті бурхливі часи довелось їй із рушницею в руках брати участь у боях проти більшовиків. В українській армії вона перебувала спочатку під псевдом "Степан Книшенко", а потім під ім'ям Тіни Книшенко.

Під час заколоту, який здійснили в Єлисаветграді робітники заводу Евольті та місцеві євреї-комуністи, Тіну разом із командиром полку й іншими старшинами заарештували більшовики, роззброївш полк. "Довго, одначе, (я) не сиділа, – писала вона, – бо коли про арешт довідалися козаки, то розпочали заходи, щоб мене звільнити...". Це їм вдалося. Недовго думаючи, Тіна кинулася визволяти товаришів – разом із бунчужним і ще кількома козаками вона роззброїла варту кавалерійської школи, в якій сиділи старшини, і звільнила їх.

Були часи, коли вона виконувала працю медсестри, бо цього вимагали обставини.

Під час відступу українських військ з Єлисаветграда на Помішну – Голту – Бірзулу Тіна Книшенко брала участь у багатьох боях. На станції Бірзула вона звернулася до штабу Південно-Західного фронту з вимогою негайно сформувати санітарний потяг для поранених та хворих. Отаман Янів запропонував їй взяти цю справу на себе – попри те, що в неї не було достатньої медичної кваліфікації, адже закінчила вона лише курси сестер-жалібниць. І Тіна мусила погодитися. Слід зазначити, що в її розпорядженні (як начальника санітарного потяга) не було жодного лікаря. В умовах постійних роз’їздів та браку ліків і перев’язочного матеріалу було дуже важко працювати.

"Доводилось воювати за кожний вагон, – згадувала вона. – Відповідні й гарні вагони мали лише штаби, а вони не хотіли їх віддавати. Та все ж таки я зібрала відповідну кількість вагонів, які зараз же наповнились хворими і раненими. Я змушена була з Бірзули ночами їздити на фронт, забирати хворих і ранених, а повернувшись до Бірзули, знову братись за перев’язки і обхід хворих. Не маючи ліків, я робила порошки із соди і, даючи їх хворим, казала, що вони поможуть, а коли верталася, то мої хворі казали, що їм дійсно стало легше. Виглядає це як байка, але це щира правда. Так я попрацювала кілька місяців..."

Невдовзі Тіна Книшенко очолила санітарний потяг Запорозької Січі отамана Юхима Божка. Рішення про це ухвалила Козацька рада Запорозької Січі.

На станції Роздільна довелося козачці приймати під свою опіку поранених та хворих на тиф і з інших частин. Врешті й сама занедужала на тиф. Але, попри високу температуру, мусила продовжувати працю.

Козаки завзято боронили станцію Роздільну, а українське командування в цей час провадило переговори з румунами про переїзд армії через територію їхньої держави. Нарешті домовилися.
Почали витягати потяги із запасних торів, а про санітарний, що складався з 25 вагонів, забули. Вже будучи в гарячці, Тіна кинулась до штабу, де їй пообіцяли, що потяг витягнуть на головну лінію і дадуть паротяг. Та даремно чекали поранені. І Тіна вдруге пішла до штабу, де заявила, що не в стані вже більше ходити і благати, бо в неї температура доходить 40 градусів. Пригрозила, що коли керівництво покине поранених і хворих, то вічна ганьба впаде на їхні голови. Це подіяло...

Щойно тільки санітарний потяг рушив, Тіна одразу знепритомніла. Прийшла до пам’яті, коли санітар увійшов до переділу і сказав: "Христос воскрес!" Тоді вона довідалася, що санітарний потяг був під самим Кишиневом.

Одужавши, Тіна Книшенко наздогнала Запорозьку Січ і невдовзі опинилась із нею в Заліщиках. Почався загальний наступ на більшовиків. Зі своєю частиною Тіна пройшла марш від Збруча до Жмеринки зі зброєю в руках, у першій лінії. В одному з боїв її було легко поранено в ліву ногу.

У "Вільному Слові" в статті "Харитина Пекарчук..." один із її побратимів із Запорозької Січі писав: "Я подивляв відвагу пані Тіни. Вона була тоді й сестрою, і вояком. Коли йшли в атаку на ворога, то Тіна завжди йшла попереду з рушницею в руках, а коли відступали, то Тіна в останній лаві відстрілювалася і одночасно забирала з поля бою на вози поранених вояків та опікувалася ними як сестра-жалібниця, за що всі вояки її дуже любили... Для мене особисто і для всіх тих побратимів, що знали тоді пані Харитину і бачили її на фронті та разом із нею рука в руку йшли у бій на ворога, пані Харитина була, є і буде найбільшою героїнею, для котрої не маю слів, якими б її обдарувати і вславити..."

19 жовтня 1919 року в бою проти денікінців під Тиманівкою козачку Тіну було поранено в живіт. За три тижні із незагоєною раною вона повернулася до полку.

Коли Запорозьку Січ проти волі козацтва розформували, Тіну приділили до Гуцульського полку морської піхоти, командиром якого був Ілля Сич. Невдовзі вона перейшла до 1-ї сотні кінного Мазепинського полку Армії УНР. 6 грудня 1919 року в складі Мазепинського полку Тіна Книшенко (Пекарчук) виступила в Зимовий похід. За цей похід вона була нагороджена жетоном ордена Залізного хреста, а за визвольні змагання — Хрестом Симона Петлюри.

Вже після Зимового походу, який завершився з’єднанням із частинами 3-ї Залізної дивізії, Тіну тяжко контузило. Сталося це у травні 1920 р. під с. Вербка Ямпільського повіту. "Мене було послано з донесенням до штабу, — згадувала вона, – большевицька артилерія почала бити по мені, вибух стрільна мене перекинув разом із конем, на обох ногах були порвані сухожилля, на лівій нозі тріснула чашечка. Цим закінчилася моя служба Україні як вояка. Мушу ще додати, що козаки мене любили і від них ніколи не мала я жодної прикрості..."

Після цього поранення ліва сторона її тіла ніби омертвіла...

"Козак Тіна", медсестра у званні хорунжого, здобула собі пошану серед вояцтва завдяки своїй безстрашній поставі й обов’язковості.

Ганна Совачева записала зі слів Харитини Пекарчук один з епізодів її військових пригод:
"Був даний наказ відогнати большевиків із села над Збручем. Прийшли до Збруча й полягали на травичці. Радять, чи послухати наказу, чи ні? А вона каже: "Мені так обридли їх суперечки, що я зірвалась на рівні ноги, крикнула — Слава Україні! За мною, хлопці! — і кинулася в річку. І диво! Козаки рушили за мною й ворога відогнали".

В листопаді 1920 року була інтернована, перебувала в таборах: Пикуличі, Ланьцут, Стшалково (на Познанщині). Займалася вишивкою.

В кінці 1921 року втекла в Карпати до чоловіка, старшини Армії УНР Івана Пекарчука, з яким побралася ще 1919 року. Той втік з табору раніше. Мусила тяжко заробляти на життя, бо чоловік був хворий. Пиляла дерева на горі "Радіова" 1160 метрів заввишки. Зимою треба було пробивати дорогу в снігу, підносити харчі, і поки добиралися на місце, втомлені й голодні, переховувалися від поліції, бо жили нелегально. Праця тривала до 15 червня 1922 року, — тоді Харитина перейшла нелегально чеський кордон. Влаштувалася посудомийкою в українській їдальні, пізніше — офіціанткою, заробляючи на переїзд чоловіка та на одяг йому і собі.

15 січня 1924 р. Харитина вступила на "матуральні курси". Іспит за 6 класів реальної школи склала в Празі у травні 1924 року. Тоді ж її зарахували до Української господарської академії в Подєбрадах вільною слухачкою (тобто без стипендії). Закінчивши 3 березня 1925 р. матуральні курси, вона вже 5 березня просить Сенат УГА зарахувати її дійсною студенткою. На жаль, позитивної відповіді вона не дочекалася. А тут ще й лікарі виявили у неї туберкульоз легень і заборонили жити в Подєбрадах, клімат яких був несприятливий для хворих на сухоти. Тому вона змушена була залишити навчання.

Проживала Харитина Пекарчук у Подєбрадах разом із чоловіком, який був її товаришем по зброї. В 1929 році переїхала з ним до Польщі, де той дістав працю інженера при регуляції Висли.

В 1939 році — друга світова війна, нові поневіряння. В грудні 1941 року переїхала з чоловіком до Вінниці. Там організувала жіночу організацію "ЖСУ" ("Жіноча служба Україні"), була обрана її головою.

В 1943 році разом з чоловіком її заарештувало гестапо за зв'язки з партизанами. Через брак доказів за пару місяців обидва були звільнені. Після цього — втеча на захід, блукання з табору в табір. В 1945 р. опинилися в таборі Рейнгард у Новому Ульмі. Участь в громадському житті табору, членство в жіночій організації. Через туберкульоз виникла потреба в санаторному лікуванні протягом трьох років, після чого — нужда, злидні, жодної можливості виїхати, хвора сама, хворий чоловік. У 1958 році Івана Пекарчука не стало.

Від часу заснування Об’єднання Українських Жінок у Німеччині поставилася прихильно до організації і стала її членом. Оселившись у будинку для літніх людей, стала головою представництва
ОУЖ. Хворіючи останніми роками, майше втративши зір, вона не припиняла зв’язку з Головною Управою.

"Хвора, самітня, без опіки, переходжу до старечого дому — в Дорнштадт, де увесь час борикаюся з різними хворобами: до туберкульози приєдналася хворість печінки, артретизм (буває, що не можу й рухатись), сліпота: перенесла операцію обох очей по черзі, і так, самітно майже безпомічна, доживаю свій вік, ждучи хвилини відходу туди, де вже не буде ні горя ні мук"...

В особовій справі Харитини Пекарчук, що збереглася в архіві Української господарської академії в Подєбрадах і зараз перебуває в Центральному державному архіві вищих органів влади і управлення, є "Власноручний опис життя українки Харитини Пекарчук". У ньому вона замовчує своє польське походження і весь час наголошує, що є православною українкою.
В еміграції Харитина Пекарчук вела щоденник. На превеликий жаль, він зник разом з усіма фотографіями.

На схилі літ Харитина Пекарчук на прохання редакції торонтського журналу "Дороговказ" надіслала спогад про свою боротьбу в лавах української армії, який було надруковано під назвою "Моя служба Україні, як вояка".

Не любила вона, коли її називали героїнею. На це відповідала: "Я героїнею не була, а робила все те, що мені підказував мій молодечий запал і любов до українського народу".

Померла 11 березня 1973 р. в будинку для людей похилого віку в Дорнштадті, маючи 79 років.

Кримська українка польського походження Харитина Пекарчук, учасниця визвольних змагань, посідає визначне місце поміж інших жінок, які боролися за волю України.

Тіна (Харитина) Пекарчук (у воєнний час виступала під йменням Степана, а пізніше Тіни Книшенко) — була достойна, але завжди скромна, тиха, мовчазна. Може власне й тому її слово мало так важну питому вагу: їй прислухалися, з її думкою числилися. А як кому інколи чарка вдарила в голову і починали виринати їхні ідеологічні розходження як з реальністю, так і з друзями, тоді надиво підчинялися єдино їй. Траплялося і таке, що сестра милосердя хворого, Тіна по-материнськи розводила їх, покірних перед нею як ягнята, домів.

І якже нам, молодим студентам, які хоч вже тямили добу зриву та відродження, але все ще не нюхали пороху, якже нам було брататися з нею? Зате ми вислухували все, що з пієтизмом розказували товариші: якто вона була відома з того, що в перших рядах ішла у наступі, а в останніх, себто завжди найбільш небезпечних — у відвороті. Як ризикуючи собою, часто сама важко хвора, рятувала ранених, інколи навіть на власних плечах виносила їх. Піддержувала в найтяжчих хвилинах, що безнадійністю інколи доводили декого до заломлення... Так що зрозуміло, чому ми, — наймолодші, обмежувалися по відношенні до неї тільки до ввічливого поздоровлення.

В той час вона поважно хворіла й нечасто з ’являлася, перебуваючи в більшості по санаторіях.

Окрім споминів, з воєнних дій у неї залишились і пошкодження. Важке поранення тоді ускладнило їй усе життя, а з роками проблеми зростали. Коли глянете на Тіну, навіть коли вона з паличкою, то вона по-давньому завжди опанована та виструнчена, здається, що хоч і зараз могла б убрати уніформу. Тільки лікарям добре відомо, як далеко посунулося ускладнення, та скільки — хоч не оказуючи того — вона терпить. Тому затяжне писання для неї неможливе, тимбільше, що недописують і очі.

Роки не змінили її простого й скромного розцінювання самої себе, та не захитали пропорції відношення до справ. Визвольне змагання для неї суттєва, велика справа, але вона сама для себе — тільки сірий рядовик. Сердилася завжди, коли хтось називав її героєм, тому тільки, що вона жінка. Каже, що роками спідниці не носила, й не бажає, щоб із-за неї їй признавали який-небудь привілей. Так, що довелося прямо вговорювати її, щоб записуючи свої спомини, поділилася тим, що було й осталось для неї найдорожчим і суттєвим.

Вона родилася і виростала на соняшному Криму та його міццю по сьогодні наснажена. Зимові спомини починаються в неї аж від коли стала військовиком, та на материку України воювала.

Тіна — вроджений воїн. Для неї суттєвим процесом дія, змагання, активність, незломність.

(Оксана Дучимінська. Де палає невгасне полум’я (Зустріч із Харитиною Пекарчук). / Наше життя (Our Life). — Філадельфія. — P. XXVI. Лютий Ч. 2. — 1969. — С. 9-10.)



★ Кримські Українці ★

@темы: Біографія, Україна, особистість

Комментирование для вас недоступно.
Для того, чтобы получить возможность комментировать, авторизуйтесь:
 
РегистрацияЗабыли пароль?

Україна

главная